Старий чоловік з поганим зором та тремтячими руками, переїхав жити до своєї доньки з чоловіком й п’ятирічної онуки.

Він їв разом з ними за одним столом, але через вади здоров’я постійно розсипав їжу на підлогу та розливав напої на скатертину.

Доньку з чоловіком це дуже дратувало й вони вирішили відсадити старого за окремий стіл.

Це був невеличкий столик в кутку, де дідусь їв наодинці. Через декілька розбитих тарілок, незабаром, йому поставили дерев’яну мисочку та клали в неї їжу.

Родина під час кожного сніданку, обіду або вечері помічала сльози в очах чоловіка. Але донька з чоловіком продовжували це знущання, ще й робили, постійно, їдкі зауваження стосовно розсипаної або розлитої їжі.

Дівчинка спостерігала за цим дійством мовчки.

Одного разу матуся помітила дитину, яка гралася з дерев’яним брусочком. Вона підійшла та ласкаво запитала донечку:

— Мила, а що ти там робиш такого цікавого?

— Я роблю маленькі дерев’яні мисочки для тебе та татка. Ви будете з них їсти коли я виросту.

Дівчинка мило посміхнулася та продовжила працювати.

Сльози заструїлися по обличчях батьків. Вони були настільки вражені словами доньки, що не могли нічого сказати у відповідь.

Жінка підійшла до старого батька, взяла його ніжно під руку та посадила за стіл разом з ними. Від тоді дідусь їв разом з родиною й нікого більше не дратувала розсипана їжа або розбитий посуд.

Джерело: Доброта