Іноді ми просто не маємо іншого виходу, окрім як забути те, що ми відчуваємо, щоб пам’ятати те, чого ми варті. Любов завжди буде мати свою межу, яка називається «людська гідність». Тому що повага до себе не дозволяє прийняти любов, яка лише зранює і руйнує.

Пабло Неруда якось сказав, що любов коротка, але забути її дуже важко. А між любов’ю і забуттям завжди є «світлячок», який світиться темними ночами, щоб показати нам, де знаходиться межа любові. Він нагадує, що іноді краще витратити багато часу на те, щоб забути людину, ніж страждати від нескінченної любовної муки, яка в результаті призводить до втрати самоповаги.

Іноді у нас просто немає іншого виходу, окрім як забути те, що ми відчуваємо, щоб пам’ятати те, чого ми варті.

Тому що нам ні в якому разі не варто випрошувати любов. І хоча відвертатися від любові через гордість — завжди погано, але ще гірше — це заради любові забути про свою гідність.

Віримо ми в це чи ні, гідність — це тендітна, тонка струна, яку ми зачіпаємо настільки часто, що в один з моментів вона просто рветься, приводячи до розпаду всіх наших емоційних зв’язків.

Ми, самі не бажаючи того, постійно перетинаємо цю межу. Вважаємо, що заради любові можна піти на все, навіть зрадити самому собі.

Гордість і гідність в любові
Часто ми чуємо, що его підживлює нашу гордість, а дух — наша гідність. Хай там що, дві ці емоції — постійні мешканці островів стосунків, збагачених складним емоційним ландшафтом.

Наприклад, гордість — це ворог, якого ми добре знаємо і часто асоціюємо з любов’ю до самого себе. Проте гордість — це архітектор, який в наших стосунках спеціалізується на будівництві стін та плетінні колючого дроту, на прикрасі кожної деталі зарозумілістю й на прояві віктимності через кожне слово, вимовлене іншою стороною. І головною причиною всіх цих руйнівних дій є наша низька самооцінка.

А гідність — це щось прямо протилежне. Воно дає про себе знати, постійно прислухаючись до голосу нашого внутрішнього «я», щоб підтримати наше почуття самоповаги, не забуваючи при цьому про повагу до інших. У цьому випадку поняття любові до себе набуває свого найкращого втілення. Тому що ми підживлюємося ним, щоб захистити себе, не завдаючи шкоди довколишнім: не викликаючи «побічних» ефектів, але постійно живлячи власну самооцінку.

У самоповаги — висока ціна
Гідність не продається, не губиться і не віддається.

Багато людей схильні думати, що найгірше — коли тебе покидає кохана людина. Однак це не так. Бо найстрашніша річ — втратити себе, кохаючи того, хто не любить нас.

Мучеництво не має нічого спільного з гармонійними та достойними стосунками. Якщо ми будемо жити в тіні своєї коханої людини, у нас більше не буде ні сонячних днів для нашого серця, ні їжі для підживлення наших надій.

Щоб уникнути цього, варто замислитися над деякими важливими питаннями:

У стосунках наша жертовність повинна мати свої межі, які ми самі розкладаємо. Ми не зобов’язані розв’язувати всі проблеми наших партнерів, даючи їм повітря кожного разу, коли вони хочуть подихати, або вимикаючи наше світло, щоб вони змогли сяяти ще яскравіше.
Любов відчувається, поширюється і створюється щодня. Якщо у ваших стосунках немає всього цього, то не варто просити цього і тим більше сидіти та чекати дива, яке ніколи не станеться. Визнати, що мене більше не люблять, — це акт мужності, який утримає від занурення в руйнівні ситуації.
Любов не повинна бути сліпою. Незалежно від того, наскільки сильно ця ідея культивується в суспільстві, варто пам’ятати, що завжди краще пропонувати свою любов іншій людині з широко розплющеними очима, гарячим серцем і почуттям власної гідності. Тільки тоді ми зможемо стати творцями тих гідних стосунків, які вартують наших зусиль. Стосунків, у яких акцент робиться на повазі одне до одного, стосунків без демонстрації сили та ірраціональних жертв.
Почуття власної гідності — це визнання того, що ми заслуговуємо найкращого. Жодна людина в цьому світі не варта того, щоб ви втрачали себе заради неї.

джерело