Мирослава Барчук
журналістка, телеведуча

(FB)

Знайома сільська вчителька з Кіровоградщини розповідає мені про онуків:
“Аліска раз на місяць, а то й двічі до мене з Кременчука приїжджає, таке ж добре дитя. Каже: “Бабушка, мы с Ростиком тебе всю картошку в погреб переносим, ты, главное, колено не труди”.

Бізнесвумен і кураторка проєктів, яка кілька років живе з родиною і працює в ЄС, пише пост про свого сина, якого гнітить невідомість і тривога через пандемію:
“Сьогодні лежимо з дитиною, говоримо про Різдво і новорічні свята, а він мені: “Mom, I don’t know what to expect next year. I’m a little scared”.

Київська співачка, яка п’ять років тому емігрувала до Канади, розповідає, як її троє дітей прекрасно адаптувались до нової країни:
“Діти дуже швидко звикли, знайшли друзів, бойфрендів, вивчили мову, уже між собою говорять лише англійською і французькою, так що все супер“.

Мене завжди дуже цікавить, як працюють ось такі злами, напряму пов’язані з ідентичністю (бо зміна мови це серйозний злам)? Як людина потрапляє у слухняну і зручну захищеність під іншу сильнішу (чи агресивнішу) культуру? Наскільки ця зміна болюча для різних людей? Вона усвідомлена? Вона приймається тяжко чи як щось природнє? Як це пов’язано з почуттям власної цінності і власного “я”? Чи переживає людина такі злами як втрату?

Я іноді говорила про це з українською діаспорою в США і Канаді. Вони, до речі, роблять величезні зусилля проти асиміляції дітей. Від лайтового принципу “вдома лише українською”, суботніх українських шкіл, аж до виховання дитини лише в україномовному середовищі до 5-6 років (тобто певної мовної капсули, я бачила й такі приклади, і це теж працює).

Так чи інакше, люди, в яких діти чи онуки асимілюються, втрачають мову (внаслідок змішаних шлюбів, скажімо чи інших причин), часто сприймають це трагічно, як розрив родинного і внутрішнього зв’язку.

НА ІНШОМУ ПОЛЮСІ МЕНЕ З ДИТИНСТВА ВРАЖАЄ ОДИН ПРИКЛАД МОВНОЇ І КУЛЬТУРНОЇ СТІЙКОСТІ.

Моя мама народилась і виросла на Наддніпрянщині. І ось в цьому україномовному морі степових сіл є два російські села. Камбурлєєвка і Зибкоє (села Камбурліївка і Зибкове в Онуфріївському районі Кіровоградської області – “Н”). Ці села засновані 1805 (!) року, місцевим поміщиком І. Камбурлеєм, який переселив сюди зі своїх маєтків Орловської і Тамбовської губерній частину кріпаків. Нащадки цих російських селян говорять російською мовою і не асимілюються уже 215 років. І якщо послухати їх у рейсовому автобусі Павлиш-Зибкоє, то ти чітко чуєш, як говорить російська глибинка.

Це не українська російська, це саме тамбовська російська. Ось така культурна і мовна стійкість.

Ну, і повертаючись до моїх питань щодо асиміляції. Я розумію всі наші історичні тягарі, постколоніальність і постгеноцид, які відразу ж спадають на думку. Але є ще пов’язане поняття “прикордонної ідентичності”. Здатності суспільства узгоджувати ідентичності, виробляти modus vivendi з “іншими” (“тут я буду собою, а тут трошки ні, але все це я”).

Сергій Плохій пише про цей феномен у книжці “Брама Європи”. Про Україну як місце зустрічі імперій протягом століть – від Римської до Османської, від Габсбургів до Романових. У XVIII ст. Україною керували з Санкт-Петербурга й Відня, Варшави і Стамбула. В ХІХ ст. лишились дві перші столиці, і врешті у ХХ ст. – лише Москва. І що кожна імперія залишила відбиток на характері населення, сформувала особливу прикордонну ідентичність та дух.

Виходить, що ось ця підвищена “прикордонна гнучкість”, яка, очевидно, давала змогу українцям пристосуватись і виживати протягом століть, сьогодні може робити національну ідентичність такою мерехтливою, розмитою і химерною як у нас сьогодні.

І тут ще більше питань. Як ця риса розвиватиметься далі? Як вплинула і ще вплине війна?

Словом, дуже цікава тема, щоб подумати і поговорити.

джерело