Руслан Кравченко став не лише наймолодшим в історії країни генеральним прокурором, але й вже четвертим за каденцію президента Володимира Зеленського очільником Офісу Генерального прокурора, який після звільнення опинився поза межами України. До нього країну вже покинули Руслан Рябошапка, Ірина Венедіктова й Андрій Костін.
А 15 вересня 2026 року Верховна Рада конституційною більшістю 317 голосів поставила крапку в кар'єрі Кравченка на цій посаді, але сама крапка виявилася найменш цікавою частиною історії. Значно примітніше те, як саме він із неї виходив.
У ніч на 14 вересня Кравченко виїхав з України службовим автомобілем, оформивши собі відрядження: спочатку до Литви, потім на п'ять днів до Франції, нібито для участі у слуханнях ПАРЄ. Наказ від 13 вересня він підписав власноруч, будучи на той момент ще чинним керівником Офісу Генерального прокурора. Проблема лише в тому, що в порядку денному самих слухань ПАРЄ його прізвища немає.
Тобто відрядження, найімовірніше, підібрали заднім числом, як формальну, юридично зручну причину для виїзду за кордон саме тоді, коли навколо нього замикалося коло.
Після голосування за його звільнення ця конструкція втрачає навіть формальний сенс: Кравченко більше не очільник ОГП і не має повноважень представляти інституцію на будь-яких зустрічах, включно з тими, куди він нібито їхав. Юридичного обов'язку негайно повернутися в Україну в нього немає, адже це не автоматичний наслідок звільнення, якщо слідство не вручить йому підозру чи виклик. Але відсутність юридичного обов'язку — це не те саме, що відсутність питань.
Коли четвертий поспіль генпрокурор перебуває за кордоном у момент втрати посади, це вже не індивідуальна історія про конкретну людину, а закономірність, яку варто визнати публічно.
І ця закономірність вказує не стільки на особисті якості усіх попередніх генпрокурорів та їхні прізвища, скільки на проблеми архітектури самої інституції. Генпрокуратура виявилася вразливою до корупційної схеми, розкритої масштабною операцією НАБУ й САП "Карфаген", — і лише цей факт є показовим для установи, яка мала б слугувати взірцем добропорядності. Ще більш разюче, що механізму внутрішнього стримування в ОГП фактично не існує: генпрокурор одноосібно підписує собі відрядження, особисто вирішує, кого переслідувати, і користується цим правом вибірково — як-от підозра директору НАБУ з'явилася в дуже слушний момент. А в основі цього кадрова політика, яка досі базується не на компетенції, а на політичній лояльності, особистій довірі до конкретної людини з боку Банкової.
Це системна вада, яку інститут відтворює вчетверте поспіль, і немає підстав вважати, що подібне рішення вп'яте раптом дасть якийсь інший результат.
Розірвати це коло теоретично може ініціатива, яка запроваджує конкурсний відбір генпрокурора через Вищу раду правосуддя з вирішальним голосом міжнародних експертів. Це саме та деполітизація посади, яку Україна обіцяла Євросоюзу ще з 2014 року і яка входить до пріоритетних пунктів "плану Качки–Коса" на шляху до членства в ЄС. Без цього закону логіка призначень залишиться незмінною: Віктор Пшонка, Юрій Луценко, Руслан Рябошапка, Ірина Венедіктова, Андрій Костін, Руслан Кравченко — лише кілька останніх прикладів призначенців, зручних лише для Банкової, а не для інституції.
Читайте також: Змінити систему, а не прізвище: завдання для майбутнього Генпрокурора
Найбільш тривожний момент це швидкість. Заміна Кравченка відбувається за старою процедурою, блискавично й незрозуміло для самих депутатів — очевидно, швидше, ніж законопроєкт встигне набрати політичного ходу в парламенті. Кабінет міністрів, який відповідає за євроінтеграційний трек, досі не вніс власного законопроєкту на виконання цього зобов'язання, тобто ініціатива й далі залишається депутатською, без урядової підтримки.
Якщо нового генпрокурора призначать раніше, ніж ухвалять конкурсну процедуру, це буде недвозначним сигналом: влада воліє зберегти контроль над посадою в звичному ручному режимі, а не скористатися моментом гучного скандалу для того, щоб нарешті змінити правила. При цьому варто чесно визнати: і відкритий конкурс не є стовідсотковим захистом від зовнішнього втручання.
Закон запрацює лише тоді, коли в саму конкурсну процедуру справді не втручатимуться, а тут українська влада вже має свіжий і невтішний кейс. Досить згадати справу Ольги Стефанішиної. За версією САП, будучи віцепрем'єркою, вона координувала підконтрольних членів конкурсних комісій із відбору очільників НАБУ й НАЗК, наперед узгоджувала список пріоритетних кандидатів і вказувала, кому із учасників занижувати бали. Тобто формально незалежні конкурси на найчутливіші антикорупційні посади виявилися керованими з Кабміну, і це сталося вже після того, як ці конкурсні процедури були законодавчо закріплені саме як гарантія убезпечення від політичного впливу.
Якщо та сама модель ручного управління застосовуватиметься й до конкурсу на генерального прокурора, наявність закону про відкритий відбір нічого не змінить по суті: процедура буде відкритою на папері й контрольованою на практиці. Тож ідеться не лише про те, щоб ухвалити відповідний закон, а про те, щоб реально захистити саму процедуру від втручання, інакше це просто новий фасад для старої логіки призначень.
У підсумку маємо промовисту тенденцію: четверо генеральних прокурорів за одну президентську каденцію, і жоден не дослужив на посаді до цивілізованого завершення повноважень, а лишень покидав Україну. Це вже не збіг і не питання персональної долі кожного з них окремо. Це вирок системі добору, яка щоразу видає один і той самий результат, бо ж рішення ухвалюється кулуарно. Питання лише в тому, чи стане ця історія тим самим приводом, який нарешті зрушить конкурс з місця, чи п'ятий генпрокурор Зеленського просто повторить шлях своїх попередників.
Ірина Корженкова