А міф про "споконвічно російський" Донбас узагалі є однією з наймасштабніших фальсифікацій у новітній історії людства. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
Як Дике поле перетворилося на індустріальне серце Європи?
Історія формування Донбасу як потужного регіону – це історія європейського капіталу та української праці. До початку масштабної індустріалізації у другій половині XIX століття ці землі не були порожніми – європейські гості ще з часів Гійома де Боплана фіксували тут присутність українського козацтва, а Кальміуська паланка Війська Запорозького була фундаментом, на якому згодом виросли перші поселення.
Проте справжній тектонічний зсув відбувся тоді, коли сюди прийшли західні інвестиції. Британський інженер і підприємець Джон Г’юз (Юз) у 1869 році заснував металургійний завод і робітниче селище Юзівка, яке згодом перетворилося на сучасний Донецьк. Бельгійський, французький, британський та німецький капітали будували тут шахти, залізниці та заводи.
Донбас кінця XIX століття нагадував американський Дикий Захід – сюди їхали по можливості. Але хто був демографічною базою цього індустріального дива? Згідно з переписом 1897 року, абсолютною більшістю населення Катеринославської губернії (до якої входила значна частина Донбасу) були україномовні селяни.
Саме українці з навколишніх сіл та переселенці з центральних українських губерній ставали першими шахтарями й металургами. Російська присутність обмежувалася переважно імперською адміністрацією та частиною кваліфікованих робітників, привезених з інших регіонів імперії. Отже, генезис індустріального Донбасу – це синергія європейських технологій та українського етнічного субстрату.
Найважливіше з історії Донбасу та що сталося з регіоном у часи СРСР: дивіться відео bazovana_istoriya
Чому радянська машина намагалася стерти українську душу регіону?
Трагедія Донбасу розпочалася у XX столітті, коли радянський тоталітарний режим усвідомив небезпеку вільного, економічно потужного регіону з виразним українським корінням. Процес переписування ідентичності був не випадковим, а системним, жорстоким і навіть добре задокументованим. Сталінський терор мав на меті зламати хребет українській нації.
Голодомор 1932 – 1933 років, визнаний світом як геноцид, фізично знищив мільйони українців, перетворивши квітучі села навколо індустріальних центрів Донбасу на пустки. Саме після цієї демографічної катастрофи Москва запустила масштабну програму переселення – у спорожнілі українські хати ешелонами завозили людей з російських глибинок, з Курської, Орловської та Рязанської областей.
Це була класична демографічна інженерія, спрямована на розмиття етнічного складу регіону, та до цього ще й паралельно відбувався лінгвоцид. Радянська влада штучно створила конструкт "радянської людини", де еталоном пролетаря став російськомовний робітник. Українська мова була маргіналізована, витіснена у села і таврована як ознака "відсталості".
Школи, преса, діловодство на Донбасі були тотально русифіковані у повоєнні десятиліття. Регіон став прихистком для багатьох маргіналів та втікачів з усього СРСР, що додатково розмивало його первинну ідентичність. Москва свідомо конструювала міф про "всесоюзну кочегарку", яка не має національності, але розмовляє тільки російською.
Сьогодні, аналізуючи цей складний історичний шлях, ми бачимо беззаперечну істину – Донбас ніколи не був історичною помилкою чи "подарунком" імперій. Це українська земля, яка пережила безпрецедентний експеримент із заміни ідентичності, демографічний терор та культурну асиміляцію. Але правду, як і вугілля під тиском часу, неможливо знищити – вона завжди виходить на поверхню, повертаючи регіону його справжнє, європейське та українське обличчя.