Цього тижня в Нью Йорку проходила Генеральна Асамблея ООН, і я раптом згадав одну скульптуру, яку бачили мільйони людей, але мало хто знає її історію. За дивною іронією долі сьогодні вона має прямий стосунок до того, чим я займаюся, до зброї, війни і світу, який досить швидко стає іншим.
У Нью Йорк я вперше приїхав 2011 року і був тоді страшенно голодний до цього міста, але не як звичайний турист. Я закохався в нього задовго до того, як там опинився, багато років читав про Нью Йорк, дивився фільми, слухав музику і знав безглуздо багато історій про будинки, вулиці, бари і людей, яких там уже давно не було.
Перші два тижні я майже не користувався транспортом і просто ходив, іноді по десять годин поспіль, перевіряючи ногами місто, яке до того існувало лише в моїй голові.
На Волл стріт мене більше за біржу цікавила справжня дерев'яна стіна, яка колись захищала голландський Новий Амстердам. Голландці взагалі залишили в Нью Йорку значно більше, ніж здається: Бруклін названий на честь Брекелена, Гарлем походить від Гарлема, Флашинг від Вліссінгена, Стейтен Айленд отримав назву на честь Генеральних штатів Нідерландів, а Бауері походить від слова, що означало ферму.
У Сохо за дорогими фасадами я бачив колишні фабрики й склади, куди свого часу заселялися художники, а на Стейтен Айленді шукав звичайний будинок, який у "Хрещеному батькові" перетворили на маєток родини Корлеоне, спеціально звівши навколо нього кам'яну стіну.
Біля Колумбійського університету я шукав Tom's Restaurant, звичайну греко-американську закусочну, яка стала Tom's Diner у пісні Сюзанни Веги. Саму Вегу через це навіть називають "мамою MP3", бо її акапельний запис використовували під час розробки формату, перевіряючи на її голосі, що саме губиться під час стиснення.
Так я вперше дійшов до будівлі ООН, перед якою стоїть скульптура величезного бронзового револьвера зі зведеним курком, готового до пострілу, але з довгим металевим стволом, акуратно зав'язаним у вузол.
У цієї скульптури дуже цікава історія.
У 1971 році Джон Леннон написав знамениту Imagine, одну з моїх улюблених пісень і, мабуть, одну з найвідоміших пісень узагалі, про дуже просту людську мрію, у якій людям більше не потрібно вбивати одне одного через речі, якими вони самі поділили світ.
Через дев'ять років, увечері 8 грудня 1980 року, Леннон разом із Йоко Оно повертався додому в готель Дакоту, біля входу на нього чекав чоловік, якому Леннон кількома годинами раніше підписав платівку. Той дістав револьвер і впритул вистрілив у Леннона.
Після вбивства Леннона Йоко Оно звернулася до їхнього друга, шведського художника Карла Рейтерсверда, і попросила створити роботу, яка могла б передати ідею ненасильства і миру. Так з'явилася скульптура "Ненасильство", величезний бронзовий револьвер, ствол якого зав'язаний у вузол.
Сьогодні версії цього револьвера стоять більш ніж у тридцяти місцях світу, серед них Лозанна, Кейптаун, Белфаст, Пекін і Бейрут.
Один із перших бронзових екземплярів придбав Люксембург і подарував ООН, і так револьвер опинився біля будівлі організації, створеної після Другої світової війни приблизно заради тієї самої ідеї. Держави не відмовляються від армій і зброї, але домовляються про правила, які мають не дозволити їм знову довести світ до катастрофи.
Ніхто тоді всерйоз не вірив, що зброя зникне. Її продовжували виробляти, вдосконалювати й накопичувати, з'явилися атомні бомби, ракети і речі, значно страшніші за револьвер Рейтерсверда. Просто довкола можливості застосувати цю зброю десятиліттями зав'язували вузли, міжнародне право, кордони, договори, союзи, взаємні зобов'язання, дипломатію, економічні зв'язки і страх наслідків.
Найбільші держави десятиліттями розуміли ціну прямого зіткнення між собою і намагалися не доводити його до точки, після якої вже неможливо зупинитися.
Потім ці вузли почали один за одним розв'язувати. Корея, В'єтнам, війни на Близькому Сході, радянська війна в Афганістані, Перська затока, Югославія, Чечня, Афганістан, Ірак, Грузія, Сирія і тепер Україна.
Останнім часом я багато їжджу різними країнами і досить часто опиняюся в кабінетах людей, які займаються оборонною промисловістю, розмовляю з чиновниками, військовими, виробниками зброї та людьми, які ухвалюють цілком практичні рішення про те, до чого готуватися далі.
І майже всюди я відчуваю те, про що ще кілька років тому багато хто навіть не хотів говорити вголос.
Усі готуються до війни.
Хтось швидше, хтось повільніше, хтось і далі називає те, що відбувається, іншими словами, але велика війна давно перестала бути абстрактною розмовою про далеке майбутнє.
І сьогодні старий бронзовий револьвер перед ООН виглядає зовсім інакше. Я зараз думаю, що символічним є навіть не те, що художник зробив, а те, чого він не зробив. Він не знищив револьвер, не розбив його, не розпиляв, не переплавив у квітку, голуба чи щось інше красиве і правильне. Він залишив зброю зброєю, але зробив постріл неможливим.
Мені дедалі більше здається, що світ поступово ділиться на тих, хто продовжує зав'язувати вузли, і тих, хто вважає, що їх уже час розв'язувати, причому цей поділ зовсім не обов'язково збігається зі звичним поділом на хороших і поганих.
Хтось розв'язує вузол, бо хоче стріляти, хтось тому, що більше не вірить у старі правила, а хтось тому, що бачить навпроти людину, яка свій вузол давно зняла.
Але цей вузол має сенс лише доти, доки він є на обох стволах. Якщо ж хтось навпроти спокійно розв'язує свій, а ти з принципу затягуєш власний ще міцніше, у певний момент це вже не бажання уникнути війни, а небезпечна форма самозаспокоєння.
І коли я стежив за засіданнями ООН, мені було цікаво, скільки людей у цій залі розуміють, що тих, хто розв'язує вузли, стає більше, а тих, хто продовжує терпляче зав'язувати їх знову, уже може бути недостатньо, щоб утримувати колишню рівновагу.
Якщо інша сторона більше не вважає вузол обмеженням, вибір стає іншим.
Або правила знову починають обмежувати всіх, або тим, хто дотримується їх наодинці, доведеться визнати, що частину власних вузлів теж доведеться послабити, не тому, що хочеться стріляти, а тому, що людина навпроти має знову побачити ціну власного пострілу.
Гірка, але все ж добра новина для нас полягає в тому, що морально ми готові до нового світу значно краще за багатьох інших, бо давно в ньому живемо і вже знаємо, що відбувається після того, як вузол уже розв'язали.
І повертаючись із таких поїздок до Києва, я щоразу думаю, що одна з наших місій сьогодні полягає в тому, щоб пояснювати людям, у яких ресурсів іноді значно більше, ніж у нас, просту річ: їхній власний зав'язаний ствол не захищає їх від виродка, який давно розв'язав свій вузол.
Велика війна буде.
Питання лише в тому, хто і як до неї готується і як довго він ще готовий удавати, що вузол на його власній зброї може зупинити кулю, яка вже вилетіла з чужого ствола.
Мустафа Найєм